В час, когда радуется общество

Гложет душу одиночество.

Зачем же приходит оно?

Иль быть двоём врозь нам не суждено?..

С одиночеством хорошо молчать;

Когда надо — можно кричать,

Плакать, смеятся, любить:

Одиночеству надо ведь жить...

Сколько в мире людей!

Никому не нужных детей,

Забытых всеми стариков, женщин, мужчин...

И о том, как им хочется кого-то обнять,

Кому-то что-то сказать,

Отражение своего взгляда в чьих-то глазах найти,

Погулять с кем-то, побыть и уйти

Никому не хочется знать...

Чужа самотність

Самотність... Вона буває набридливою, непомітною, всеохоплюючою і безпосередньою. Вона може бути сумною, але може й розважити. Вона приходить тоді, коли її ніхто не кличе, але коли її шукаєш, то знайти не можеш. Інколи вона виконує роль непроханого гостя, інколи — друга, що вже довго засидівся. Когось вона супроводжує все життя, а до когось підкрадається лише на мить. Хтось думає, що не знає її, а насправді вона ходить за ним тінню. Для когось вона видається доброю знайомою, але в реалі він з нею не зустрічався...

Самотність може бути і другом, і ворогом майже одночасно. І, взагалі, здається, що самотність — це філософське поняття. У кожної людини своя філософія, а, отже, і розуміння самотності індивідуальне. Одні вважають самотність суто негативним явищем. Інші бачать у ній позитив. Майже у всьому є свої плюси і мінуси.

Для одинокого дідуся самотність буде чимось більш поганим, ніж добрим. Для людини, яка заплуталась у вирі шаленого життя, усамітнення і самотність будуть своєрідним порятунком для душі і унікальною можливістю пізнати себе...

Мабуть, існує два види самотності: тілесна і душевна. Розбиратись, котра із них страшніша — марна справа. Одне тільки можна стверджувати: тілесна самотність може бути корисною, а душевна — не дуже.

Ми такі різні і нас так багато! У кожного свої потреби, цілі. Більшість із нас з головою поринули у власні проблеми. Ми шукаємо шляхи вирішення цих проблем, плутаємось у цьому складному світі і не помічаємо, як повз нас проходить ЖИТТЯ. Нас оточують люди — ціла купа людей — на роботі, на вулиці, в магазині. Ми вважаємо якусь частину тієї купи народу своїми рідними, друзями, колегами, знайомими і думаємо, що поняття «самотність» нас не стосується. Але ми можемо і не помічати того, яка наша душа самотня. Ми просто не звертаємо на це увагу. Ми навіть не намагаємось її (нашу душу) зрозуміти і не хочемо чути її голос.

Є люди, яких суспільство вважає самотніми. Вони не з'являються на гучних вечірках, у великих компаніях. Інколи здається, що у них немає друзів. Але дуже часто буває так, що ті люди аж ніяк не самотні. Вони просто вибились із натовпу, який мчиться із шаленою швидкістю невідомо куди, і налаштувались на свою хвилю. Вони знайшли себе. Тому, напевно, їх сприймають як диваків-відлюдьків.

Самотність — це не якась вірусна хвороба з яскраво вираженими симптомами. Її одразу ж не видно. Самотність водночас може бути і відчутною на дотик, і настільки нематеріальною, що уловити її може тільки антена якогось надчутливого серця...

...Більшість із нас — самотні люди. Кожного дня ми спілкуємось один з одним, вирішуємо «важливі питання», обговорюємо з подругами нову покупку, гуляємо з друзями по набережній... Але чомусь задоволення від такого спілкування не отримуємо. А потім приходить момент, коли ми починаємо розуміти: «Я сам(а)...» Потім це мимовільне розмірковування і обережне судження переростає у тривожне і боязливе «Я САМ(А)!!!!!!!!!». Чомусь нам важко дійти до висновку, що це душа наша самотня. Вона шукає Когось. Цей Хтось нас давно вже чекає, давно вже кличе нас. Але через гул сучасного життя ми не чуємо цей Голос. І навіть не намагаємося почути... А душа шукає Його. Вона ж від природи християнка! Жаль, що ми так часто забуваємо про те, що тільки з Господом можна знайти справжню радість, втіху, справжнє щастя. «Христос — весь любовь, весь — доброта, весь — утешение», - казав святий Паісій Афонський. Тільки у Господі душа може знайти справжній мир і спокій.

Часто ми, заклопотані своїми світськими проблемами, зациклені на розвитку своєї кар'єри, стурбовані шуканням нових способів задоволення свого самолюбного «Я», не помічаємо дійсно самотніх людей. Тілесно самотніх, якщо можна так виразитись. Це можуть бути і наші з вами дідусі-бабусі (Як часто буває так, що їм, стареньким, нема з ким просто поговорити: всі кудись біжать, всі кудись поспішають! У нас навіть нема часу на добре слово!..), і наші діти (захоплені власною роботою батьки інколи не надто стараються викроїти якусь хвилину-другу на спілкування з власною дитиною), і наші друзі (звикнувши на стандартні «привет — пока» ми вже не цінуємо справжнє дружнє душевне спілкування), і наші знайомі... А що сказати про тих, у кого немає, ні рідних, ні близьких, ні друзів — нікого? На жаль, у нашій країні багато таких, хто залишився наодинці зі своїми думками, спогадами, болями, проблемами... Їх багато!!! Їх ТАК багато! Серед них є і старенькі дідусі-ветерани, і самотні бабусі-одиночки, і безпомічні дітки-сироти. Вони — одні. Тільки Бог з ними. А ми — ті, хто проходить повз них кожного дня, ті хто сидить поруч з ними у тісних маршрутках, ті, хто бачить їх сумні очі, що виглядають із-за сліпих вікон сірих будівель — не робимо нічого для того, щоби хоч інколи влити яскраву фарбу у їх сумну буденність і одиноку самотність... Може, ми просто не хочемо? Невже нам так важко відкрити їм частинку свого серця і віддати трохи тепла своєї чуть застояної душі?!

Самотність... Її можна відчувати, слухати... Її можна бачити. Бачити збоку. Відчувати коло себе. Чути з чийогось мовчання. Але для того, щоб зрозуміти, що таке самотність (не своя, а чужа!), її треба відчути, почути і побачити...

Аня Семенюк,

УжМБ